Серцю кожного з нас дороге Свято Перемоги. Дорога пам’ять про тих, хто ціною свого життя відстоював свободу. Ще живі свідки тих страшних подій. Вони діляться своїми спогадами, щоб ми всі пам’ятали і передавали ці спогади своїм дітям, внукам. Ця вебсторінка буде знайомити Вас з учасниками бойових дій під час Другої світової війни.
Нещодавно в сільській бібліотеці пролунав телефонний дзвінок. Чоловік на тому кінці дроту поцікавився, чи є в бібліотеці книга Михайла Девятаєва «Втеча з острова Узедом», яка була написана автором в 60-х роках минулого століття. Книги на полиці не було, тож попросили контакти для зворотнього зв’язку, щоб повідомити , коли книгу повернуть в бібліотеку.
Так ми познайомилися з 92 – річним Василем Михайловичем Кучером, який не так давно переїхав зі Звенигородщини, що на Черкащині, на постійне місце проживання до сина в село Балаклею.
З розповіді Василя Михайловича ми дізналися, що в роки війни він був примусово вивезений до Німеччини, де 3 роки провів в таборах. Працював з такими ж остарбайтерами на аеродромі поблизу м. Штеттіна, ремонтував злітну смугу після бомбардувань, розвантажував баржі з піском, щебнем. Під постійним прицілом автоматів працювали тяжко, кожної миті ризикуючи життям.
Довелося Василю Михайловичу побувати на островах Узедом і Рюген в Балтійському морі на території Німеччини. Полігон Узедом був таємницею німецької імперії. Кожний в’язень, доставлений сюди на роботу, був приречений на страту і вважався смертником.
Одного разу серед сміття, яке вивозив, знайшов газету з картою розташування військ на східному фронті. Вночі, коли вивчав її з товаришами, була перевірка і Василь Михайлович потрапив в штрафний концтабір Пиліц. Добре, що пробув там недовго. Разом з іншими ста в’язнями, Кучера В. М. повезли спочатку в Берлін на Потсдамський вокзал, а потім ешелонами в сторону Франції на будівництво укріплень. По дорозі їхній ешелон розбомбили. Тож всіх, хто вцілів і міг самостійно рухатися, погнали пішки в Кельн. Помістили в таборі Мессе, поділили на бригади. Василь Михайлович потрапив в ремонтно-будівельну. Збирав, відкопував нерозірвані бомби, ремонтував мости після бомбардувань через річку Рейн. Працювали і під час бомбардувань та артобстрілів. Загинуло дуже багато в’язнів.
В районі містечка Шладен(Німеччина) Василю Михайловичу вдалося втекти і потрапити в розташування американських військ. З ними дійшов до річки Ельби і переправився до радянських військ, де пройшов не одну перевірку та був направлений в Берлін в саперний батальйон.
Потім майже 6 років служби в армії в Берліні. Займався демонтажем об’єктів в рахунок репарації. Не раз бував на островах Рюген і Узедом, де радянські військові частини демонтували оснащення для запуску ракет ФАУ. Трофейне устаткування, вивезене з Німеччини, стало технічною базою для Ватутінського вугільного заводу Звенигородського району на Черкащині. Комплекс складався з унікального відвального моста з вбудованим роторним екскаватором, екскаваторів видобутку, ТЕЦ і фабрики брикета.
Після майже дев’ятирічного перебування в Німеччині, Василь Михайлович повернувся додому і 35 років пропрацював в автороті на різних посадах.
І ось вже 33 роки перебуває на заслуженому відпочинку.
В 2004 році на запрошення німецької сторони відвідав м. Кельн, побував на місцях колишніх концтаборів, кладовищі, де поховано 777 в’язнів, місцях, де був змушений працювати під дулом ворожих автоматів.
Сьогодні, незважаючи на свої 92 роки, Василь Михайлович активний пенсіонер — цікавиться громадським життям села, ділиться життєвим досвідом з молоддю та дітьми, приймає участь в заходах, що проходять на території села.
Відвідує і нашу сільську бібліотеку, цікавиться довідковою літературою, зокрема словниками німецької мови, щоб згадати роки непростої юності, переглянути свої нотатки. Зберігає вирізку з газети «Известия» за 1987 рік, де була стаття про Михайла Девятаєва, легендарного льотчика, який разом з вірними товаришами здійснив втечу з острова Узедом, викравши німецький бомбардувальник «Хейнкель».
Василь Михайлович дуже хотів прочитати книгу Девятаєва «Втеча з острова Узедом», але куди не звертався, книги не було. Лише в нашій бібліотеці книжка ще збереглася (видана в 1984 році). Здивувало нашого поважного читача те, що в книзі немає жодної фотографії Девятаєва і його побратимів.
Сьогодні Василь Михайлович дуже радіє спілкуванню з новими людьми на новому місці.
До Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни Кучер В. М. разом з ветеранською організацією села Балаклея відвідав мітинг скорботи та поклав квіти біля обеліска Слави.
А Балаклеївській сільській бібліотеці залишив власноруч написані спогади про пережите під час війни, які знайшли своє почесне місце на книжковій викладці «Війна на сторінках книг».
Бібліотекар сільської бібліотеки Іраїда Бондаренко провела патріотичну хвилинку біля виставки та розповіла про життєвий шлях поважного ветерана Василя Михайловича Кучера.
Підготувала: завідуюча бібліотекою Л. Маслюк, липень 2018 року
Спогади про окупаційний режим під час Другої світової війни жительки села Балаклея Явдошенко Катерини Назарівни, 1926 року народження, записані в травні 2015 року:
« 18 вересня 1941 року окупанти ввійшли в селище Буди Харківської області, де ми жили на той час. Мені тоді було 15 років. В селі началась паніка, люди забирали все, що залишилося в магазинах, які закрилися. Тато був у трудовій армії, брат воював у Монголії. Добавилась за той час сім’я 2 душі. Мама у роддомі, а ми самі дома – я, сестри Шура, Вєра. Німці забирали все, що бачили. Нас ганяли на роботи, їсти не було чого. Мама прийшла з лікарні, а я пішла з дівчатами мінять одежу на їжу. Спали в скиртах, в соломі.
Коли в селище увійшли німці, то привели і полонених. Серед них був і мій тато. Опять ми пішли жити в своє рідне село Одринку до дідуся і бабусі. По дорозі бачили полонених, яких вели німці та місцеві поліцаї. Серед полонених упізнала батькового брата дядька Івана. Прибігла до мами і сказала. Діло під осінь було. Мама якраз мундерів наварила, склала у вузол і я побігла доганять полонених уже навпростець. Успіла, тикнула дядьку вузол, добре, що німець не відібрав. Потім дядько часто згадував той вузол, як йому вдалося вижити.
Коли повернулася в Одринку, то німці вже зганяли молодь на роботи. Так і получилось, мене в Німеччину забрали з рідного села. Перший раз нас узяли на збірний пункт у Харків. Гнали пішки. Потім погрузили в ешелон і повезли. Я прислухалась до старших, які збиралися тікати. Це було у Люботині. Стали на станції, паровоз заправили водою. Стеріг німець, але ми таки втекли.
Довго добиралися, ховалися по дорозі. Додому зразу не йшли, боялися. Батьки узнали, найшли нас. Потім мене дуже ховали, бо людей брали весь час. Я сиділа в погребі, та тільки вийшла поїсти, а тут облава. Німці, поліцаї, озброєні і я опять попалася. Везли поїздом знов до Німеччини на роботу. Дверей не одкривали, вагони товарні, забиті людьми. Духота, це вже серпень 1942 року. Де поїзд став, дверей не одкривали, шланг з водою подавали у віконце вагона і поливали, хто успівав, то попаде хоч крихта води, а то пили з полу, як скотина.
Привезли в Німеччину. Приїхав хазяїн завода, набрав собі робочої сили. Вели нас, як тих овець. Попали ми на літейний завод «Кльокнер Варке» в Рейнській області поблизу міста Оснабрюк. Працювали тяжко, годували погано, весь час голодали. Мерли від голоду, хвороб, холоду. Ми такі виснажені були, худющі. З нами були люди разних національностей – французи, поляки, українці, росіяни, і хлопці, і дівчата. Щодня ми ждали, коли прийдуть визволителі і це пекло закончиться.
Та одного разу нас погрузили в ешелони і повезли кудись. Ми догадувались, що це може бути кінець – крематорій. Та по дорозі почалась бомбежка, підбили наш паровоз, ми розбігались хто куди. Наша компанія 10 дівчат і хлопець Мішка тікали разом «на восток», додому. По дорозі встріли обоз СС, ще трохи і вони нас розстріляли б. Та Мішка побачив старі кар’єри, все в чагарях і крикнув, щоб ми плигали туди. Потом появились американські війська і нас худющих, обідраних, грязних почали звозить в лагерь. Годували два раза в день, даже кофе було. Потом важили. Коли ми трохи одгодувалися, нас погрузили в американські машини «студебекери», дали сухпайок на троє суток і повезли на Ельбу. Американці провожали нас з музикою.
Далі поїхали товарним поїздом. Встріли нас англійські сооюзники. Запомнилась їхня одежа: білі гольфи з бантіками, юпочки. Передали нас нашим бійцям. Додому я повернулась у вересні 1945 року. Додому приїхали, а воно кругом розруха, голод.
Робила в колхозі на разних роботах. Училась на курсах бухгалтерів. Та ще довго не могла наїстися і прийти до тями.
Зараз це такі важкі спогади. Скільки раз дивилась смерті в очі. Даже не знаю, як вижила і прожила таке довге життя».
(Спогади записала зі слів Явдошенко Катерини Назарівни завідуюча Балаклеївською сільською бібліотекою Маслюк Лілія Борисівна, 23. 05. 2015 року).
Явдошенко Катерина Назарівна – постійний читач Балаклеївської сільської бібліотеки з 2003 року. Працівники бібліотеки часто відвідують її на дому та приносять нові книги, а донька Катерини Назарівни – Людмила – книгоноша сільської бібліотеки. Не забуває про Катерину Назарівну сільська рада, сільський голова Ситнік Ростислав Олексійович, голова ветеранської організації села Синільник Ліда Федорівна, учні. Катерина Назарівна оточена любов’ю та повагою своїх дітей, внуків, правнуків.
Невблаганно біжить час, забираючи в небуття сивочолих ветеранів. І лише пам’ять повертатиме нас у ті страшні роки.
Одна з кімнат Балаклеївського сільського музею, присвячена подіям Другої світової війни. Тут зберігаються світлини воєнних років, документи, особисті речі наших ветеранів. Їх вже не має серед нас, та зібрані спогади бібліотекарями сільської бібліотеки будуть нагадувати кожному, хто відвідує музей – пам’ять жива.
Ми пам’ятаємо. Ми пишаємося.
Спогади Бондаря Василя Оніфатовича про пережите лихоліття війни записала завідуюча Балаклеїівською сільською бібліотекою Маслюк Лілія Борисівна та онука Ластівка Валентина Іванівна, квітень 2015 року :
Бондар Василь Оніфатович
Народився 15 березня 1922 року в селі Гнилець Звенигородського району Черкаської області. Закінчив Гнилецьку семирічну школу. Потім навчався в автошколі в м. Шпола. По закінченні автошколи працював шофером у колгоспі імені Третьої п’ятирічки в рідному селі Гнилець.
Згодом працював в м. Городище в автоколоні шофером, перевозив різні вантажі.
Одружився з Анастасією Калениківною. Та мирне життя перервала війна.
З села Вільшана Городищенського району Василь Оніфатович пішов на війну. Воював у 63 – ій стрілковій дивізії шофером, підвозив хліб солдатам та різні вантажі.
За визволення Будапешта був нагороджений цінним подарунком на той час – тканина, взуття, які відправив посилкою додому, сім’ї.
В травні 1945 року був тяжко поранений в ногу. Довго лікувався в госпіталі в Білорусії.
За хоробрість, стійкість, мужність в боротьбі з окупантами Василь Оніфатович був нагороджений державними нагородами «За Победу над Германией» в 1945 році, «За боевые заслуги», «За взятие Будапешта» в 1946 році, «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг.» в 1948 році, медаллю Жукова, орденом «Отечественной войны» ІІ ступеня, орденом «За мужність» ІІІ ступеня, багатьма ювілейними медалями Союзу Радянських Соціалістичних Республік та України.
Після закінчення війни повернувся в рідне село. До виходу на заслужений відпочинок працював в колгоспі 21 рік шофером.
Разом з дружиною виховали 4 дітей – 2 синів і 2 дочок. З дружиною Анастасією Калениківною прожили в шлюбі 68 років.
Має 9 онуків, 6 правнуків, 1 праправнучку.
Указом Президента України від 2010 року Василю Оніфатовичу присвоєно звання офіцера запасу – підполковник.
В 1979 році був нагороджений медаллю «Ветеран праці».
Учасник війни, учасник бойових дій, інвалід війни І групи.
З 2012 року проживав в онуки Ластівки Валентини Іванівни в селі Балаклея.
Бібліотека села Балаклея 
Ви маєте увійти, щоб оприлюднити коментар.